Сповідь матері

 

Сповідь матері

Це сталося так “недоречно”. Маючи вже двох маленьких дітей, я ще не усвідомлювала відповідальності свого вчинку. Довго, а може, й завжди, я буду пам’ятати день, коли це життя зачалося. Так дав Бог, і ми обоє не могли бути розумнішими від Господа. Але ...



Це сталося так “недоречно”. Маючи вже двох маленьких дітей, я ще не усвідомлювала відповідальності свого вчинку. Довго, а може, й завжди, я буду пам’ятати день, коли це життя зачалося. Так дав Бог, і ми обоє не могли бути розумнішими від Господа. Але тоді ми хотіли вчинити “розумно”.

Старша дочка тільки почала ходити, а синові було ледве два місяці. Виснажена хворобою дочки, другою вагітністю, безсонними ночами, я була дуже зморена і безсила. І ця вагітність могла підкосити моє здоров’я, як і мого сина, якого годувала грудьми. Як я тепер розумію, це тільки слова. Мені здається, розумнішим було б годувати сина кашами, а дочку більше треба було доручати батькові.

Приймаючи таке рішення, ми не думали про проблеми психологічні, більше — про матеріальні. Коли минув деякий час, побачили, що гроші й інші цінності можуть приходити одного дня і зникати за одну мить. А от відчуття страху перед майбутнім, відчуття провини за скоєний злочин не зникло. Біль у грудях, коли захворіє дитя, боязнь втратити його й водночас — колюча думка: “Щоб усе було добре, ти сама вбила дитину. Чому не могла б вона жити разом з нами? Було б тяжко спочатку, але тепер стільки мали б радості. Нас було б п’ятеро...”

Це була б обов’язково дівчинка. Я так заздрю, коли хтось має дві дівчинки, дві лялечки, дві сестрички, для них можна було б віддати всю душу! А так я ніби нещира з дітьми, не маючи тієї дівчинки, я ніби чужа іншим дітям. Адже частинку своєї ласки віддаю цій дівчинці, вона росте разом із моїми дітьми, так само, як вони, простягає до мене ручки, я відчуваю її тепло... Мені здається, якби вона жила насправді, я була б найщасливіша. Це говорить невитрачена любов.

Після того вчинку я втратила щирість спілкування з дітьми, з чоловіком. Я боюся слів: “Ти вбила її, бо вона заважала твоєму життю, ти можеш так само знищити і нас, коли ми будемо непотрібні”. Мої діти дуже бояться, коли я їх сварю або кудись іду.

Їм здається, що за те, що вони нечемні, я кидаю їх назавжди. Так само вони бояться крику батька, який також вирішує їхню долю.

Коли я вийшла заміж, хотіла стати доброю дружиною і матір’ю.

Після того вчинку зрозуміла, що й мій чоловік по-іншому бачить мене. Звичайно, як можна поважати жінку, яка вбила твою дитину? “Останнє слово” було за мною. Він хотів зняти з себе відповідальність: якщо троє дітей, а не двоє, треба набагато більше “крутитися”. Я стараюся зрозуміти його. Він любив мене, хотів, щоб я не мучилася, не втратила здоров’я і приділяла більше уваги дітям. Я зробила так, як він сказав. І все одно він незадоволений. Кожен свій вчинок я тепер оцінюю його поглядом, і все незадовільно. Тепер кручуся, як білка в колесі, стараюся догодити йому, а тільки відчуваю його незадоволення, все здається, що це за той вчинок — вбивство. Недарма кажуть, що як Бог дав, так і має бути, і не треба старатися обхитрити долю. Ми позбулися тієї проблеми, натомість виникли інші, яких ми не сподівалися. Тому що з смертю людини змінюється і світ.

Як тяжко усвідомлювати дітям, що їхня мати позбулася дитини, щоб їм було краще. А їм не вистачає брата або сестри. Як мучаться батьки, коли діти покидають їх: їм здається, що та ненароджена виправдала б їхні надії. Плачуть матері, бо невдячні діти, дуже невдячні. Плачуть батьки, що не дали дітям всього, що могли б.

У народі кажуть: “Від дітей і від вогню не зарікайтеся”, “За аборт Бог карає жінку хворобами, а батька — нестатками”. А мені хочеться сказати: “Не старайтеся бути розумнішими від Бога, бо кара буде страшною...”


Создан 31 июл 2006



  Комментарии       
Имя или Email


При указании email на него будут отправляться ответы
Как имя будет использована первая часть email до @
Сам email нигде не отображается!
Зарегистрируйтесь, чтобы писать под своим ником